Abstract:
Суб’єкти господарювання державного сектора економіки продовжують відігравати важливу роль у досягненні будь-якою державою економічних та соціальних цілей. Великі розміри державного сектора в Україні, незадовільні фінансово-економічні показники його ефективності, наявність новел правового становища державних підприємств є чинниками, що обумовлюють актуальність теми статті. Метою статті є уточнення визначення поняття суб’єкта господарювання державного сектора економіки, класифікація таких суб’єктів, критична оцінка нововведень Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо управління об’єктами державної та комунальної власності” з точки зору їх відповідності кращій світовій практиці управління державним сектором. Обґрунтовано, що під суб’єктами господарювання державного сектора економіки слід розуміти суб’єктів господарювання, які перебувають під вирішальним впливом держави з огляду на те, що вона прямо або опосередковано володіє часткою у їхньому статутному капіталі (майні) у розмірі, який перевищує 50 %, або іншим чином здійснює еквівалентний ступінь контролю, та проведено класифікацію суб’єктів господарювання державного сектора економіки. З’ясовано, що вимогою кращої світової практики є використання такими суб’єктами тих самих організаційно-правових форм, які використовуються й у приватному секторі, тобто корпоративних організаційно-правових форм, тимчасом як Україна зберігає специфічну організаційно-правову форму державного суб’єкта господарювання – державне унітарне підприємство (видами якого є державне комерційне підприємство та казенне підприємство). Прийняття зазначеного Закону критично оцінено як фактичну відмову від системної корпоратизації державних унітарних підприємств. Натомість законодавець вдався до безпрецедентного у світовій практиці “імпорту” окремих інструментів корпоративного управління в організаційно-правову форму унітарного під приємства. Висловлено думку, що потенціал цих інструментів не буде повною мірою розкритий у межах чужої для них унітарної форми та не усуне таких іманентних її недоліків, як обмеженість ринкової комунікації й недоступність зовнішніх джерел фінансування. Тож дія Закону не усуває потреби у поступовій корпоратизації принаймні найбільш економічно активних державних комерційних підприємств.
